Читаючи Орвелла: роздуми про взаємний вплив людини та режиму
Розуміння політики може вкрай різко відрізнятись в уявленнях різних людей. У цьому, напевно, є пряма залежність від міцності внутрішнього стержня людини, адже саме він визначає, наскільки швидко особа може піддатися впливу зовнішніх політичних факторів, може дозволити ідеям партії поглинути власні та повністю підкорити собі і чи може взагалі.
Хочеться вірити, ще залишились ті, котрі можуть думати і формувати ідеї самостійно, враховуючи, звісно, принципи справедливості, добросовісності та корисності. Слід врахувати, що ці поняття є оціночними і їх тлумачення є доволі індивідуальним. Швидше за все, саме це і слугує причиною стількох непорозумінь, які виникають між пересічними громадянами та владою, як образом, що уособлює всіх політиків. Причиною слугує те, що останні нерідко піддають свої початкові принципи і погляди жорсткому видозміненню після того, як починають реалізовувати свої повноваження. Або ж навіть замінюють їх на протилежні задекларованим на початку. Так формуються нові режими. Спершу вони багатообіцяючі для громадян, а згодом – вигідні для можновладців. Політичний режим колосально впливає на життя людини, а чи може вона вплинути на нього?
Схоже питання поставив собі Джордж Орвелл у своїй всесвітньо відомій антиутопії «1984». Утопію можна назвати рецептом «щасливого майбутнього для людства», а антиутопію — перевіркою цього рецепту. Антиутопія активно розвінчує міфи шляхом їхнього зіткнення з реальністю. Відомо, що автор взяв за прототип Океанії, де відбувались події книги, Радянський Союз із його тоталітарним режимом, доводячи його до меж неможливого. Все, у чому тільки можна обмежити людину, було обмежено. Заборона виступати, говорити і навіть думати проти партії, зведення національної мови до примітивізму, постійна підміна фактів минулого, винищення і заборона емоцій та славнозвісна ідеологія дводумства унеможливлювали будь-який спротив партії, яка мала існувати вічно.
Ніколо Мак’явеллі: тиран чи геній?
На перший погляд, наш світ надто далекий від змальованого Орвеллом і все, що описане там, здається нереальною нісенітницею. Мимоволі у читача може виникати думка: у моїй країні таке неможливе, я б такого точно не допустив. Якщо ж спробувати прочитати між рядків, то все це у нас вже є! Чи нашу фальсифікацію виборів у 2004 р. (якщо брати до уваги лише найбільш відомі факти) не можна розглядати як спробу підробити та видозмінити минуле-теперішнє? Напевно, варто нагадати, що одним із гасел партії Великого Брата було: «Хто керує минулим – управляє майбутнім. Хто керує сьогоденням – управляє минулим». Чи розгін мітингів насильницькими способами у кінці 2013 р. – початку 2014 р. не заборона думати вголос? Лише тоді «зачисткою» займалась не Поліція Думок, а дещо інші силовики.
А як щодо ідеології дводумства? Слова та обіцянки політиків, які вони так легко кидають на вітер, навіть не плануючи реалізовувати на практиці, є чи не найяскравішим прикладом розбіжностей між нашими українськими злагодженими де-юре та такими примарно віддаленими де-факто. Орвелл створив таку картину світу, від якої людство здригнулося, а ще більше здригнулися ті, хто впізнав у ній себе. Адже його страшний прогноз майбутнього втілився у нашому радянському минулому та навіть частково у сьогоденні, хоч і описані в романі події були значно гіперболізовані.
Вернімося до нашої теми. Роль людини у функціонуванні політичного режиму, за Орвеллом, була мінімізована. Незважаючи на всі відчайдушні спроби, Вінстону Сміту не вдалось довго чинити опір режиму. Більше того, він не міг поділитися своїми таємничими задумами з іншими, оскільки суспільство досягло такого піку хиткості та ненадійності, що довіряти не можна було нікому. Саме тому він спершу ділився своїми думками лише з маленьким записником, чого вже було достатньо, аби Поліція Думок заарештувала його, після чого назавжди б видалила будь-які згадки про нього.
Ідеологія партії, яку одноосібно очолював Великий Брат, якого ніхто ніколи не бачив, була наділена надзвичайно потужною силою, адже вона охоплювала людей всіх верств та вікових категорій. А те, що врешті-решт Вінстон зрадив Джулію, яка була чи не єдиною, кому він міг довіряти, зрадив власну ідею, зрадив себе і таки полюбив Великого Брата, свідчить про парадоксальну немічність однієї людини перед тоталітарним режимом. Можливо, якби однодумців зібралося більше, якби вони могли хоч іноді ділитись своїми думками один з одним, то винайшли б спосіб повалити цей злощасний режим партії Великого Брата.
У Конституції України закріплений демократичний політичний режим. Демократія, тобто влада народу, передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Ми обираємо тих, хто діятиме в наших інтересах та буде їх представляти. У нас є ілюзія вибору, ілюзія контролю за діями влади, та, на жаль, практика показує, що далеко не завжди очікуване від політиків здійснюється.
Орвелл розгадав таємницю тоталітаризму: «двічі два буде стільки, скільки скаже вождь». Можливо й так, але наше «завтра» залежить від «сьогодні». Він має рацію у тому, що поодинці режим змінити неможливо, але хіба ми одні? У сучасному світі однодумців можна знайти завжди, а разом діяти значно легше.
