Кейт Аткінсон «Музей моїх таємниць»
«В Йорку забагато історії – минуле настільки переповнене, що іноді, здається, не залишає місця живим»
Читати дебютний роман письменника, з творчістю якого вже добре знайомий, – особливий досвід. Визнана і титулована британська письменниця Кейт Аткінсон почала свою кар’єру з роману «Музей моїх таємниць», в якому, як стане зрозуміло з її наступних творів, вже окреслено основні теми та стиль письменниці. Вийшовши друком у 1995 році, книга одразу привернула увагу критиків та отримала престижну британську премію, обійшовши «Останній подих мавра» Салмана Рушді.
«Музей моїх таємниць» – сімейна сага довжиною майже в століття. Оповідає сімейні драми та секрети дівчинка, що запозичила ім’я в коштовного каменю: «Я коштовний камінь. Я крапля крові. Я Рубі Леннокс». Від самого її зачаття ми спостерігаємо за гнітюче розміреним й одночасно бурхливо трагічним життям її родини. Покоління за поколінням, від матерів до дітей передаються разом із комплектом старовинних фото та кролячою лапкою страхи та комплекси.
Наомі Новік «Ті, що не мають коріння»
На фоні визначних історичних подій – дві світові війни, коронація Єлизавети ІІ – непереривні страждання членів однієї великої родини. Смерті від війни, нещасних випадків чи хвороб, загадкові зникнення, втечі з дому, подружні зради в проміжках між невдалими сімейними святами та відпустками – родина Рубі пережила усі можливі й неможливі сімейні драми.
На початку оповіді мати Рубі постає як бездушна, інфантильна, нездатна любити власних дітей жінка. Проте, чим більше ми дізнаємося про родину жінки, зради чоловіка та минулі трагедії, тим зрозуміліша її відчуженість та хронічна нездатність створити любляче «сімейне гніздо». Банті майже достоту повторює долю своєї матері Нелл, яка й сама страждала від невдалого шлюбу, як у свій час і її мати Аліса. Розірвати замкнене коло нещасть вдається лише деяким жінкам родини.
На сторінках роману знайшлося місце усім членам величезної родини. Чиясь доля займає калька сторінок, а чиєїсь вистачило лише на кілька абзаців. Усі вони, банальні чи яскраві, гіркі чи безжурні, буденні чи таємничі, залишили свій слід на генеалогічному дереві, яке розрослося набагато далі ніж усі гадають.
«Жінки Лазаря»: роман довжиною у сторіччя
Іронічний стиль письменниці розбавляє надривний трагізм нещасливої родини й усі жахіття, що відбуваються з її членами, сприймаються як неминучі наслідки самого життя. «Як може життя бути таким солодким і таким сумним водночас? Як?» – питає сама себе Рубі – «Десь поруч – тільки мені не дотягнутися – лежить розуміння. Десь поруч … захований ключ».
Ключ цей, на думку письменниці, в нашому минулому, в пам’яті: не тільки у власних, від народження, а й у родинних, які ми, незалежно від власного бажання, так чи інакше успадковуємо.
