Ніколо Мак’явеллі: тиран чи геній?
Із року в рік не стихають дискусії навколо твору видатного політичного мислителя всіх часів Ніколо Мак’явеллі. Одні вважають його політичний трактат «Державець» ідеальною інструкцією ефективного управління державою, а інші – проповідуванням аморалізму. Хто ж він? Тиран, який не добрався до влади, чи геній, що знайшов ключ до гармонії в державі? Достеменно відомо лише те, що така кількість бурхливих суперечок не виникає з нічого і, однозначно, ця постать варта того, аби і самому звернутись до його трактату.
У центрі уваги Ніколо Мак’явеллі – філософія історії та політичні процеси, пов’язані зі створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів визначна роль належить долі, яка, на думку мислителя, є втіленням неминучого порядку речей. Мак’явеллі пропонує низку проектів перебудови суспільства, які чудово доповнюють один одного у так званій «святій» справі повного поневолення людини апаратом держави. Він розрізняє дві форми правління: республіки та ті держави, що керуються єдиновладно. Стосовно останніх, поділяє він їх на «спадкові» та «нові», зазначаючи, що «спадковими» керувати значно легше, оскільки влада у них вже закріплена за певною династією, а народ вже призвичаївся до неї. Варто відмітити, що філософ віддає велику шану традиціям держави та закликає їх зберігати. Володар легко утримає владу, варто лише не руйнувати старих порядків, запроваджених його предками. Мак’явеллі виділяє низку рис, котрі повинні бути притаманними істинному Державцю:
- бути хитрим та сильним;
- не довіряти повністю ні союзникам, ні ворогам;
- усвідомлювати, що народ здатен робити розумніший вибір, аніж він;
- володіти навичками аналізу істинних причин вчинків людей та розуміти їхні інтереси.
Одним із найбільш дискусійних поглядів у вченні Мак’явеллі є те, що він «дозволяє» володарю задля слави і могутності держави порушувати моральні норми. Тобто у ситуації, яка становить загрозу для самого державця, він може знехтувати інтересами народу заради власних. У сучасному демократично налаштованому суспільстві це викликало б хвилю обурення, адже, здавалось би, основним завданням володаря є максимально задовольнити інтереси суспільства. Що ж ми бачимо тут? Певно, егоїзм. Дехто навіть вважав би це перевищенням владних повноважень. Хіба такого представника влади бажає народ?
Суперечливість поглядів Мак’явеллі і полягає у його методах утримання влади. Одні володарі бажають, щоб їх любили, інші ж воліють бачити страх в очах своїх підданих. Ці два види почуттів вкрай рідко можуть поєднуватись воєдино. Тримати народ у страху так, щоб він любив тебе, насправді малоімовірно. Хоча, здавалось би, це була б ідеальна формула стосунків між владою і пересічними громадянами. Якщо така формула є недосяжною, то Ніколо рекомендує обирати другий варіант, бо тільки страх є запорукою порядку у країні. Щодо аморальності, то вона допускається лише у випадках смертельної небезпеки для держави. В інших ситуаціях Мак’явеллі відстоює принципи чесності і справедливості у поведінці політика.
Надзвичайно велику увагу Мак’явеллі приділяє ролі армії у становленні по-справжньому могутньої держави. Знову ж таки, сучасні гуманісти засудили б цю думку, адже постійна готовність до війни державою означає усвідомлення імовірного її початку та наслідків, настання яких буде невідворотним. Звичайно, є чимало інших способів врегулювання суспільних відносин, окрім ведення війн, але, чомусь, навіть у двадцять першому столітті, у час, коли дипломатичні відносини мали б досягти свого розквіту, ми стикаємось саме із збройними конфліктами, і ми не в змозі це припинити.
Що ж, виходить, Мак’явеллі має рацію. Завжди потрібно мати свою армію. Зауважимо, свою, а не найману, бо найманці завжди на тій стороні, де більша вигода, ніколи не знаєш, із ким вони будуть завтра. Наявність військової сили породжує відчуття впевненості у завтрашньому дні і, як це не парадоксально, почуття безпеки. Маючи власне потужне військо, ти готовий відбити напад у будь-який момент. Інші держави стають більш обережними у стосунках із тими, які мають військове забезпечення. Ці твердження не втрачають своєї актуальності і сьогодні, лише набувають нових, більш сучасних, форм.
Володар не може робити все те, чого очікують від нього люди, загубившись у своїх стереотипних уявленнях про управлінця. Заради збереження держави він часто вимушений порушувати засади добра і справедливості. В очах оточуючих же він повинен виглядати милосердним, вірним і людяним. Усі оцінюють те, що бачать, не занурюючись в істину, яка захована трішки глибше того, що видно на перший погляд. Мак’явеллі переконаний, правитель повинен бути зрадливим, корисливим, скупим, безсердечним і егоїстичним. Холодний розум повинен керувати ним. Він повинен бути ладний піти на злочин, якщо того вимагають обставини і це забезпечить добробут його громадян.
Ідеологію «Державця» переважно засуджують через його концептуальну сентенцію: «Мета виправдовує засоби». Можемо припустити, що Ніколо Мак’явеллі був прихильником парламентаризму із потужною владою правителя, а жорсткі засоби застосовуються для того, аби приборкати свавілля аристократів у парламенті. Фактично, у його баченні немає нічого аморального, оскільки його погляди реально ілюструють політичну культуру як минулого, так і сьогодення. Мак’явеллі зовсім не проповідує аморалізм, він лише констатує його наявність у суспільстві. У його праці міститься чимало справді ефективних порад, котрі сприяли б зміцненню держави. Щодо методів, то вибір залишається за кожним. Іноді здається, що шляхом надмірної демократії неможливо досягти успіху, в той час як прояв непохитності та жорсткості в окремих питаннях просто необхідний. Лише варто не забувати основну ідею Ніколо Мак’явеллі, яка полягає в тому, що вся діяльність має бути спрямована на задоволення суспільних потреб, а не власних, як намагаються трактувати ідеї політика зараз.
