Жозе Сарамаго «Сліпота»
Нобелівська премія з літератури вважається найпрестижнішою міжнародною літературною премією й вручається, за заповітом Альфреда Нобеля, авторам «найкращих літературних творів ідеалістичної спрямованості». Роман португальського письменника Жозе Сарамаго «Сліпота», лауреата згаданої премії, в поняття ідеалістичної спрямованості ну ніяк не вписується.
«Сліпота» – це історія про те, як світ охопила раптова хвороба білої сліпоти й усі пов’язані із цим наслідки. Безіменні люди в безіменному місті в безіменній країні (звичайний прийом автора – він ніколи не дає імена своїм персонажам чи локаціям) починають раптово сліпнути, жодних інших симптомів немає, проте кількість захворілих зростає в геометричній прогресії. Яким чином передається хвороба також невідомо. Люди у відчаї: втративши зір вони стають безпомічні та беззахисні, неспроможні на елементарні дії та поступово втрачають цивілізованість. Врешті, уряд, не в змозі контролювати поширення епідемії, починає буквально виловлювати та звозити хворих до спеціальних гетто.
В одному з таких гетто, влаштованого на території колишньої психлікарні, опиняються одні з перших жертв епідемії. Проте хворі з них не всі – дружина одного зі сліпців прикидається, що втратила зір, щоб не розлучатися із чоловіком. Саме її очима читачі спостерігають усі жахи осліплого деградуючого суспільства.
«Талановитий містер Ріплі»: психологія злочинця
Спочатку групи хворих намагаються зберегти людську гідність, та чим більше хворих звозять до лікарні, тим швидше втрачається контроль. Їжі та ліків на всіх не вистачає. Солдати, що охороняють гетто, через острах заразитися ніяк не допомагають людям і бояться навіть наблизитись. Ситуація погіршується, коли до вже і так переповненої лікарні привозять нових хворих, які за допомогою зброї відбирають усю їжу та проголошують себе головними. Гетто сліпців відразу стає схожим на маленьку країну третього світу, підконтрольну деспотичній владі військових.
Паралель між світом сліпих фізично та сліпих духовно очевидна. Алегорії у творі на перший погляд прості й зрозумілі навіть невибагливим читачам. Сліпі до страждань інших та зациклені на власному болі люди втратили сором та співчуття, й через це світ котиться у смердючу прірву дикунства. Це на перший погляд. Та не все так просто.
Залишилася одна людина, яка все ще бачить – дружина лікаря. Вона апатично спостерігає жахи, що відбуваються довкола. Як єдина зряча в королівстві сліпих, жінка свідомо ігнорує насилля та жорстокість та слухняно виконує будь-які забаганки незрячих. Її поведінка невтручання призводить до масового зґвалтування, пожежі, знищення гетто та безлічі смертей. Як єдина людина, що бачить проблеми, у якої не має виправдання сліпотою, дружина лікаря просто пливе за течією й до кінця старанно приховує те, що зберегла зір, бо боїться, що хворі перетворять її на рабиню, якою вона і так для них стала.
Роман Сарамаго, окрім неординарних ідей, вирізняється, як і решта його творів, незвичною манерою письма. У книзі складний синтаксис та відсутній поділ на глави. Речення можуть займати цілі абзаци, а абзаци розтягуються на сторінки. Пряма мова ніяк не виокремлюється ні лапками, ні тире.
Загалом, твір важкий для сприйняття не тільки через авторський стиль. Письменник наче виливає на читачів нечистоти всуміш із усіма можливими людськими пороками. Така провокація має змусити замислитись, та надто чутливим читати все ж не рекомендується.
